вівторок, 12 лютого 2019 р.
15 лютого ми відзначаємо
скорботний День вшанування учасників бойових дій на території інших держав,
день пам’яті воїнів-афганців. Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна.
Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав,
недокохав.
З кожним роком все далі і далі
історія віддаляє нас від вогняних років афганської війни. Але час не підвладний
викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності
військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок
України, долею одягнених у солдатські шинелі.
Тридцять років тому сотні сімей,
родин, де підростали майбутні солдати, з полегшенням зітхнули. 15 лютого 1989
року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез.
Відтоді ця дата увійшла в нашу історію як День пам’яті
воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування учасників бойових дій на території
інших держав.
Ми повинні розуміти трагізм
участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло
їх лише з України більше 160 тисяч. 27 грудня 1979 року були введені десантні
частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові
дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір
народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх
батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в
Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки.
Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані,
а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у
будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні
всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова
війна.
Надзвичайно жорсткі та виснажливі
умови підготовки, перемінливий клімат, щоденні думки про смерть і переживання
за своє життя робили перебування у «гарячій точці» просто неможливим. Таке
зрозуміють тільки ті, хто воював і вижив у ті жахливі роки.
Та найстрашніше те, що ці хлопці
не знали, що буде з ними в майбутньому, чи знайдуть вони собі місце у новому
житті, житті без війни і смерті. Та всі розуміли одне – це занадто дорога ціна,
ніщо не варте того, щоб платити саме такою ціною – ціною того, що відбувалося з
ними тоді і що могло бути потім.
Допоки на Землі існують гарячі
точки, і поки порушується біблійна заповідь «Не убий», ми не повинні
заспокоюватися… І, головне, пам’ятати…
Пам’ятаємо загиблих воїнів-учасників бойових дій на території
інших держав, не лише в Афганістані, а також тих хлопців, які стали на захист
України, і сьогодні ціною свого життя забезпечують незалежність і цілісність
нашої держави.
Підписатися на:
Дописи (Atom)